Св. Бонавентура

doctor seraphicus

(1221-1274)

Св. Бонавентура - другий після св. Фоми з Аквіну велетень і розумом, і серцем. Жив він в епоху середньовіччя і на даний час вважається класиком епохи середньовіччя, а також найбільшою постаттю ХІІІ ст.

Папа Сикст V в 1588 році прирівняв двох святих Фому і Бонавентуру до двох «світильників», котрі світлом своєї мудрості освітлюють цілу Церкву. Giovani Fidanza, власне так було звати пізнішого св. Бонавентуру, народився біля 1221 р. в Bagnoregio, недалеко Viterbo в Італії. Легенда голосить, що маленький Giovani був чудово оздоровлений молитвами преподобного Франциска. В 1236-1242 рр. Вивчав філософію в Парижі. До францисканців вступив, власне, в Парижі біля 1243 р. потім під чутливим оком Александра з Hales почав вивчати Богословіє. Здобувши титул бакалавра Біблії і коментатора сентенцій Петра Ломбарда, по трьох роках був номінований професором у францисканській школі в Парижі. Не міг, однак, продовжувати навчання, бо в 1257 р. був вибраний протоархимандритом Чину. З огляду на велику активність у реформі Чину, який потужно зріс, Бонавентуру названо - другим засновником Чину. Написав дві біографії св. Франциска (Legenda maior i legenda minor). В 1273 р. став єпископом Albano і кардиналом. Помер 15.07.1274 року під час Собору в Ліоні, якого був співорганізатором. В 1588 року папа Сикст V проголосив його доктором Церкви. Св. Бонавентуру схоласти назвали Серафимським доктором, тому що ціла його творчість була пронизана ідеєю любові, образом, якої є найвищий ангельський чин - серафимів. Був дуже плідним писарем, залишив по собі чисельні богословські трактати і принагідні листи. Його головна праця це: Breviloquium i Itinerarium mentis in Deum i Hexaemeron. Серафимський доктор був всестороннім мислителем - філософом, богословом і містиком. Досить добре знав Аристотеля, однак декларував себе учнем Августина. Вважав, що раціональне пізнання Бога хоча і є точне, і корисне, однак не вистарчає для пізнання Бога і найбільших проблем людського життя. За св. Августином вважав, що тільки розум просвітлений вірою може піднестися до вершин пізнання того, що істотне. Був супротивний тверженням теорій для самих теорій. Богословіє повинно мати практичний характер і навчити людину любити Бога і ближнього. Ціль і істота францисканського покликання - мир, котрий осягається завдяки любові. Тільки браття, маючі внутрішній мир можуть бути проповідниками доброї Новини. Властивим засобом для досягнення єдності з Богом вважав афективне пізнання (NON EST PERFECTA COGNITIO SINE DILECTIONE - не має правдивого пізнання без любові.) Преподобний Франциск так сильно вознісся на вершини афективного пізнання, що уподібнився до Ісуса Христа через стигми (рани). Св. Бонавентура ось як завершує найбільш знану свою працю: «Коли питаєш, як це відбувається (т.зн. як осягається єдність з Богом через любов) запитай про це благодать, не науку, прагнення, а не зрозуміння, молитву, а не наукову думку, жениха, а не вчителя, Бога, а не людину, темряву, а не ясність; не питай світу, але питай вогонь, котрий все палить і переносить в Бога за допомогою сили сокрушеного серця і розпаленого до границь люблячого почуття.» З огляду на свою духовість і любов до контемплятивного живого життя св. Бонавентура є шанований в православній Церкві. Його життя і творчість вписуються в багатовічну традицію Ісусової молитви, молитви серця.

Св. Антоній Падевський

doctor evangelicus

(близько 1195-1231)

Один з перших святих Чину францисканського, доктор Церкви - преподобний Антоній (Фердинанд) Падевський походив з Португалії. Народився в Ліссабоні в 1195 р. в заможній родині. Маючи 15 р. вступив до Чину св. Августина, де теж і вивчав Богословіє, приготовляючи себе до священства. В 1220 р. Фердинанд був свідком привезення до Coimbry тіл 5 мучеників францисканських, котрі загинули в Marokko. Власне тоді забажав Антоній стати місіонаром і мучеником. Цю ідею хотів він втілити за допомогою Чину Братів Менших, до котрого теж і вступає, приймаючи ім'я Антоній. Цього ж самого року Антоній пливе до Марока звідки повертається через хворобу тіла. Повернувся Антоній не в Португалію, але в Сицилію. В часі Зелених свят брав участь в генеральній капітулі (збори ченців), де перший раз зустрівся з преподобним Франциском. Будучи нікому незнаний Антоній не виступав під час капітули. Після капітули архимандрит (провінціал) Граціан вислав Антонія до пустельні Montepaolo біля Forli. Там Антоній служив Службу Божу, молився, працював на кухні. Одного разу попросили Антонія виголосити проповідь під час священичих свячень. Антоній промовив просто, зрозуміло, так, що всіх огорнуло захоплення. Незадовго отримав велику славу проповідника, стаючи найбільшим голосителем Божого Слова в ХІІІ ст. Не перешкоджали йому в проповіді ані влада, ані інші важливі для життя справи. З огляду на незвичайний талант проповідництва отримав Антоній від св. Франциска номінацію на професора для братів. Після генеральної капітули зрікся уряду архимандрита, отримуючи від протоархимандрита (генерала) дозвіл проповідувати в цілому Чині. Антоній мешкав в Падві. Св. Антоній є першим святим, який приготовив вірних до Великодніх свят через щоденні проповіді (його проповіді слухало 30 тисяч людей) і сповідь. В своїх проповідях Антоній виступав проти лихви, зажерливості, захищав ув'язнених, виступав проти тирана Ezzelino. Захворівши, св. Антоній останні роки життя провів на дереві (горіх), де приготовляв себе до смерті. 13 червня втратив свідомість, однак прийшовши до себе, наказав аби перевезено його до Падви. По дорозі до Падви помер в монастирі Arcella. Вже від дня похорону гріб св. Антонія стався місцем чисельних прощ. На гробі Антонія діялись чисельні чуда. Духовенство і мешканці Падви вислали до папи Римського спеціальну делегацію з проханням проголосити Антонія святим. Папа Григорій ІХ 30.05.1232 р. в Катедрі Spoleto проголосив Антонія - святим. Папа Пій ХІІ 16.01.1948 р. проголосив св. Антонія доктором Євангельським, який «будучи світильником утверджує католицьку віру серцем, словом і ділами, і котрий дав правдиве свідчення святості».

Блаж. Йоан Дунс із Шотландії

doctor subtilis et doctor Marialis

Блаженний Йоан Дунс Шкот названий субтельним доктором. З огляду на проникливий свій розум, оригінальність і глибину мислення, вважається одним із найбільших науковців середньовіччя. Навчався в Oxfordi і в Парижі. Голосив перевагу віри над розумом. Йоан названий є Дунсом з огляду на містечко, в якому народився під кінець 1265 р., а також Шкот у зв'язку з країною, з якої походив. Дух Франциска мав Йоан у своїй крові, бо його родина була щедрого добродійного духовних синів св. Франциска. Йоан, ідучи за прикладом свого вуйка Іллі, вступив до францисканців. Будучи ченцем удосконалював свій характер і своє духовне життя, а також збагачував свою культуру. В 1291 р. отримав єрейські свячення і був відправлений у Париж на дальше навчання філософії і богословія. Коли отримав перші ступені почав навчати в Європі. Біля 1296 р. вернувся до Англії, щоб навчати у францисканських школах, прикріплених до університету. Навчав у Cambridge, Оxford. В 1302 р. перебував в Парижі, де навчав в університеті, однак з власної волі відмовився навчати з огляду на тиск короля Филипа Красивого, котрий виступав проти папи Римського Боніфатія VІІІ і собору (змушуючи підписати лист про усунення Римського архієрея). В 1304 р. Йоан вертається у Париж, де отримує ступінь директора Богословія для усього Чину Братів Менших. В 1307 р., однак залишає Францію з огляду на напружену між владою і Церквою ситуацію (процес проти тамплієрів). Дунс опиняється в Колонії, де служить Богові, Церкві і Папі Римському, і там же довершує своє життя в 1308 р. Б. Йоан Дунс жив всього 43 роки і був оголошений святим в 1933 р. Його коротке життя відображає наступний вірш: «Шкоція мене зродила, Англія мене пригорнула, вивчила мене Франція, береже мене Колонія».Ім'я Йоана Дунса асоціюється перш за все з догматом про Непорочне Зачаття Марії. Власне Йоан Дунс випрацював доктрину, яка сталася для вчительського уряду Церкви підставою до проголошення догми про непорочне Зачаття Марії (1854 р. Б.) Його погляди навязували до св. Августина і були відповіддю на систему Фоми з Аквіну. Його думка дала початок богословській системі яку названо шкотизмом.

Cв. Бернардин із Sieny

(1380 - 1444)

Святий Бeрнардин був великим відновителем Чину Братів Менших, здобув славу еликого проповідника і шанувальника Пресвятого Імені Ісуса. Святий із Сієни є доктором Церкви, покровителем свого рідного міста. Св. Бернардин народився 8 вересня 1380 року в Італії у місцевині Massa Marittima біля Sieny. Коли він був ще малим хлопчиком померли його батьки. Його вихованням зайнявся стрий, завдяки йому Бернардин вивчив Богословію і правознавство. Роздавши свій маєток, святий Бернардин вступив в 1402 р. до Чину Братів Менших. Після 2 років був висвячений на священика. Наступні 12 років перебував в монастирі в Caprioli біля Sieny. Займався там вивченням св. Письма та отців Церкви. З часом св. Бернардин стався знаменитим проповідником і в 1417 р. був номінований голосителем Слова Божого на цілу Італію. Йшов містами і селами Італії, проповідуючи Євангелію. Мав також дар зцілення, а особливо внутрішнього, про що свідчать чисельні сповіді після проповідей Бернардина. Францисканин стався знаним через проголошування Святого Імені Ісуса. Кожну проповідь розпочинав від слова – Ісус. Мав також звичай зупиняти проповідь, після чого підносив табличку з написом: «Ісус». Святий був професором Богословії, виконував уряд віце-протоархимандрита цілого Чину, брав участь у Флорентійському соборі (1439). Написав цінні богословські праці. Святому тричі пропонували єпископство, він, однак, відмовлявся. Святий із Sieny був реформатором Чину Братів Менших, даючи початок новому відгалуженню Чину – обсервантaм. Св. Бернардин помер 20.05.1444 р. в с. San Silvestro. Його тіло було перенесене до Aquila, де спочиває до сьогодні. Шість років після смерті папа Миколай V проголосив Бернардина святим.

Св. Йоан Капістран

(1386 - 1456)

Св. Йоан Капістран пройшов пішки майже усю Європу, здобувши при цьому славу одного з найбільших проповідників. Народився в 1386 р. у італійському Capestrano в родині німецького барона. Здобув високу освіту, був юристом, суддею, губернатором. Коли був радником короля Неаполю, сталось так, що потрапив у неволю. Перебуваючи у неволі стався учасником об’явлення св. Франциска. Маючи 30 років зірвав заручини і вступив до Чину Братів Менших. Свої знання здобував під впливом св. Бернардина із Sieny. Прийнявши духовний сан священства з великою ревністю проповідував 40 років Слово Боже. Будучи подорожуючим проповідником, пройшов усю Європу. Проповідував Слово Боже в Італії, Угорщині, Австрії, Німеччині, Франції, Чехії, границях Моравії. Св. Йоан багато часу приділяв молитві, часто постив і умертвляв своє тіло. Проводив монаші візити в Св. Землі і Нідерландах, організував харитативні акції, засновував шпиталі. З огляду на свої таланти і великий авторитет, був радником і легатом Папи Римського Пія ІІ. Закликав до з’єднання християн проти мусульманської навали. Він причинився до перемоги над Турками під Белградом в 1456 р. Виснажений працями цілого життя, помер в Ilok над Дунаєм (Хорватія). Святим проголосив його папа Александр VII в 1690 р. Св. Йоан зоветься апостолом Європи і є покровителем юристів.

Знаменитості Чину Братів Менших

Александр з Hales

doctor irrefragabilis

(1180-1245)

Один із творців схоластичної методи. Перед 1210 р. був викладачем гуманітарних наук в університеті у Парижі, після 1215 р. – викладач богословія. В 1236 р. – францисканин, перший учень св. Франциска – керівник катедри в університеті. Вважається засновником францисканської школи. У наукових поглядах лучив августинізм і неоплатонізм зі спадщиною отців (патристика) і аристотелізмом. Не відокремлював богословської проблематики від філософської. Бог: Бутність проста, невпізнавальна у своїй істоті. Найвижче Особове Добро – Бог – уділяє себе усім іншим істотам. Твердив, що речі неможливо зрозуміти без Сотворителя, котрий становить їхню образотворчу форму. Матерія: Кожній матерії, окрім форми, приписував так звану „форму світла (світлисту)” (відміна метафізики світла). Людина: Людину розумів, як єдність душі і тіла, котра, маючи у собі єдність істоти з трьома сферами пізнання і сприймання світу, є образом Пресвятої Тройці. В процесі пізнавання істотну роль приписував „інтелектуальному сприйманню”, яке є Божим світлом, даним розумові. Займався багатьма богословськими проблемами: про Пресвяту Трійцю, сотворіння, відкуплення, благодать, Святі Тайни. Богослов з Hales є першим, хто почав коментувати сентенції Петра Ломбарда. Його учнем був св. Бонавентура, а до навчання Александра нав’язували: св. Альберт Великий, св. Тома з Аквіну.

Вільгельм Окхам

doctor invincibilis

(1280-1349)

Вільгельм Окхам впровадив до філософії не тільки свою „бритву”, тобто правило економії в мисленні (не нагромаджувати непотрібних речей, не творити фікцій, пояснювати факти якнайпростіше), але і сам був вийнятково гострою інтелектуальною бритвою. Останній споміж великих францисканських мислителів, народився в Ockham, біля London, помер і похований в Munchen. Його творчість становить виразну роздільну межу між схоластикою і новітньою епохою, завдяки цьому один із його титулів „шановний ініціатор” (Venerabilis inceptor). У свою єпоху його сучасні охоче називали Вільхельма непереможний доктор (doctor invincibilis). Цей титул є пов’язаний з його незвичайною проникливістю і точністю мислення. Був субтельним коментатором і аналітиком схоластичної традиції (не щадив науково ані св. Тому з Аквіну, ані бл. Йоана Дунса). Фундаментальною галуззю усіх наук вважав логіку і опрацював свою власну версію. Цілком слушно може бути названий батьком аналітичної філософії, вважав, що багато помилок і непорозумінь виникає з термінологічного балагану і невластивого користання з мови. Брат Wilhelm був противником абстракціонізму і відірваного від досвіду раціоналізму. Творення скомплікованих розумових систем тільки на базі абстрактності веде до ілюзоричних рішень. Напротязі століть Окхама обвинувачувано в номіналізмі, кажучи що відмовляв він реальності загальним поняттям (так звана „універсалія”), наприклад, «людина». Францисканський мислитель свою теорію, на тему загальних понять, мотивував ось так: першим предметом пізнання є завжди конкретна індивідуальність, а не загальне поняття. Універсалії є вторинні до первісної інтуіції поодиночного предмету. Спочатку пізнається конкретних людей: цього ось Петра, Івана чи Валеру. Поняття „людина” є узагальненням мого досвіду конкретних поодиноких людей, має мисленний характер, абстрактний чи духовний, але не є реальним буттям. Реальними є тільки поодиночні речі. Даний метафізичний реалізм це знаменита властивість не тільки Вільгельма Окхама, але і фундаментальна тенденція францисканської школи в цілому. Це, власне, школа Серафимського Отця Франциска завжди сильно акцентована вартість поодиночних сутностей і боронила їхню автономію. Подібно як і інші францискани, Окхам захищав вільність Бога. Пізніша схоластика дуже легко вкладала Бога і його дію в раціональні шаблони. Вже бл. Йоан Дунс накреслив границі для раціонального пізнання і захищав автономію пізнання через віру. У Окхама можна зауважити радикальніші погляди на тему Бога. В справах Бога і Його дії він відрізняв так званий абсолютний порядок (potestas absoluta) від порядку установленого (potestas ordinata). Наше пізнання відноситься тільки до установленого порядку, тобто стосовно до світу, сотвореного Богом, котрий, однак міг сотворити безконечну кількість світів. Помилкою є творення таких висновків „причина – наслідок” на підставі фактичного, сотвореного світу і відношенні (стосуванні) їх до природи Бога і Його дії. Бог є абсолютно вільний у своїх діях т. зн. нічим необмежений. Маємо тут справу із спором між концепцією абсолюту в грецькому розумінні (Бог є причиною і водночас частиною системи) і концепцією в біблійному розумінні (Бог абсолютно вільний, суверенний, Сотворитель світу, котрий утримує в існуванні усе не тому, що мусить, а тому, що хоче). Вільгельм Окхам захищав теж волю і автономію окремих людей перед надуживанням влади і інституцій. Політична філософія Окхама тішиться великою зацікавленістю, бо має й надалі свою актуальність і запотребування у суспільствах.

Роджер Бекон

doctor mirabilis

(прибл. 1215-1292)

Роджер Бекон ціле своє життя присвятив науці: філософії, математиці, фізиці, логіці, оптиці. Навчався і науково діяв в Oxford і Paris. До Чину Братів Менших (францисканців) вступив в 1257 р. Прагнув зреформувати суспільство і Церкву за допомогою знань. Головним ворогом людства вважав неуцтво, незнання. Ігноранція була для нього свого роду Антихристом. Своєрідним remedium, еґзорцизмом, мала бути наука, котра б ґрунтувалась на досвіді і експерименті.

В своєму творі „Opus maius” Бекон подає 4 джерела помилок:

1. Безглуздя (сліпа) віра фальшивим авторитетом.

2. Звичка, котра уґрунтовує те, що фальшиве.

3. Упередження невігласів.

4. Псевдознання, котре скриває в собі ігноранцію.

Ці проблеми мусять піддатися ефективному лікуванню. Філософ з Oxford все життя працював над ефективними методами, які б допомогли покинути богословії і філософії помилкову дорогу, так звану ненаукову методу. У місце псевдометоди повинна появитись експериментальна метода, базуючись завжди на досвіді. Науковець на перше місце ставить конечність розвитку біблійної еґзеґези (гр. ἐξήγησις eksegesis - пояснення, віднайдення внутрішнього сенсу), а також пояснення філософських текстів, сягаючи до тих мов, у котрих вони були написані (тобто з оригіналу). Таким чином це у ХІІІ ст. є революційним. Сьогодні ця теза є аксіомою в біблійній герменевтиці (гр. hermēneutikòs - безсторонна інтерпретація). Наступним кроком у поборюванні ігноранції в науці є застосування математики. Тільки математика може внести в науку ясність і впевненість правильності результату. Бекон твердив, що неможливо вправлятися (фахово) у будь-якій галузі науки без математики, основи якої є закладені в кожній людині. Отож, неправда, що ґрунтування кожної науки на математиці, походить від Галілея чи Ньютона. Третім елементом концепції францисканина з Oxfordu є оптика, котра стається для нього фундаментальною наукою з огляду на те, що власне світло найкраще відображає геометричні і математичні права. Оптику, тобто теорію світла, можливо описати математичними правилами і завдяки конкретним експериментам. Р. Бекон (згідно з легендою) вважається винахідником окулярів. Останній елемент концепції – це досвід. Кожна наука, вважає Бекон, повинна мати свою опору якою є досвід. Щоб пізнати натуру природи, треба розпочати з досліду (конкретного), а не від абстракційних неписаних правил. Превелику роль виконує в даному випадку дослідницький експеримент. Бекон приймає також внутрішній дослід, котрий є внутрішнім просвіченням, маючи характер природний і надприродний. Сучасний спір між богословією і наукою Бекон вважав би як несумісним, безглуздим. Питання: у кого правда, хто правий: наука чи радше богословіє, це помилкове питання. Богословія і наука не заперечують себе навзаєм, але узуповнюють, вони є комплементарні. Цікаво, що це не визнавання богословії наукою є проявом ігноранції і неуцтва у світлі вчення Р. Бекона. В своєму творі „Opus tertium” автор ось як проявляє захоплення наукою: „Двадцять років, коли я посвячував себе мудрості, погорджував тим часом посполитим способом мислення і заплативши, понад 2000 стерлінгів на купівлю таємних книг і на безпосередній досвід прерізних речей, на вивчення мов, наукові прилади, астрономічні таблиці і інші речі, я прагнув здобути приязнь мудреців, вивчити співпрацівників у галузі мов, геометричних фігур, арифметичних рахунків, таблиць, приладів і інших предметів”. Р. Бекон, хоча і не є святим, та, однак є учнем францисканської школи, котра завдала йому немало конкретних, болісних, але, маємо надію, спасенних лекцій.